Самоназвами українців до ХІХ століття були «русь», «руси» або «русини», похідні від імені середньовічної Руської держави. Ці назви фігурують в українських літописах, діловодстві, релігійній та світській літературі XIII—ХІХ століть. У латинських текстах русинів часто записували «рутенами», а в грецьких джерелах і похідних від них — «росіянами». У тогочасній літературі «русини» (русь, рутени, росіяни) протиставлявся «литві» (литовцям, литвинам), «ляхам» (полякам) та «москві» (москвинам, сучасним росіянам).
У XVI—XIX ст., паралельно із назвою «русини», українців називали «козаками». Це було пов'язано з тим, що Україна була центром володінь козацької вольниці — Війська Запорозького, а українці-русини становили більшу частину козацького війська. Також певна частина суспільства у часи популярності теорій сарматизму (під час перебування у складі РП[19]) та хозаризму (антитеза кінця XVIII ст. під час інкорпорації до РІ) асоціювала себе з іншими самоназвами.
З кінця XVII до початку ХІХ ст., після входження більшої частини українських земель до складу Російської держави, українців також називали «малоросами» (малоруським, малоросійським народом), за візантійською церковною назвою України — «Мала Росія».
Етнонім «українці» вперше фіксується наприкінці XVI ст. у документах, присвячених козацькому повстанню Наливайка. У першій половині XVII ст. «українцями» називали послів на сеймах Речі Посполитої від Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. В козацьку добу «українцями» позначали мешканців козацьких політій — Гетьманщини, Слобожанщини і Запорожжя. З початку ХІХ ст., аби підкреслити свою окремішність від росіян (великоросів), харківська українська інтелігенція стала використовувати назву «українці» як загальний етнонім замість старої назви «русини». Ця нова самоназва остаточно затвердилася у Великій Україні після національно-визвольного руху 1917—1920 років та радянської українізації. Теж саме відбулося на Галичині і Буковині у 1918—1940 роках завдяки діяльності українських націоналістичних організацій.